Сумуємо з приводу смерті Олександра Дудника

Сумуємо з приводу смерті Олександра Дудника

Олександр Дудник та Дмитро Снєгирьов

19 січня 2010 року відійшов у вічність генерал-отаман генерал-хорунжий Українського козацтва Олександр Дудник. Вірний син України, талановитий художник, який ще за життя отримав офіційне визнання та звання заслуженого художника України, чиї виставки завжди викликали велику зацікавленість, бо основним характерним моментом його картин була козацька тематика та українське село. Але в пам'яті більшості луганчан він залишиться як талановитий організатор та керівник Українського козацтва.

Серед всього різноманіття Українських козацтв, він єдиний, хто дійсно відповідав своїм життєвим світоглядом, своєю поведінкою та своїми переконаннями високому званню Українського козака. Його народна козацька дипломатія, вміння переконати та вміння зробити з ворога нейтральну людину, а з нейтральної - побратима, викликала до нього повагу та відповідне ставлення, основою якого був беззаперечний авторитет та визнання його заслуг серед різних течій козацтва, як Українського так і донського. Недарма його побратими-козаки називали його батьком, бо у цьому слові було закладено все: повага, визнання заслуг, авторитет та шана. Він відрізнявся від інших "шароварних" козацтв, які використовували це високе звання лише заради власного збагачення та хизування один перед одним орденами та званнями, які вони самі собі і роздавали.

Достатньо сказати, що це був єдиний козацький керівник, який у повсякденному житті спілкувався українською мовою. Велика любов до Матері-України, справжня подвижницька робота на її благо, популяризація всього українського, від мови та звичаїв, закінчуючи бойовими мистецтвами та народним гончарним промислом - це ті площини, де талановитий Український генерал докладав своїх подвижницьких зусиль.

Маючи різницю у віці майже у тридцять років, я не відчував у відношенні до себе якоїсь зверхності чи офіціозу. Він для мене був побратимом - щирим, радісним та усміхненим, але разом із тим суворим та вимогливим, коли цього вимагали обставини. Коли почалася травля проти мене та цькування в пресі та на телебаченні як керівника націоналістичного об’єднання, Семенович, як лагідно я його називав, залишився чи не єдиною людиною, яка відкрито приймала мене у своєму домі та на людях міг підійти та радісно привітати свого побратима і потиснути мені руку.

Саме завдяки сміливій та принциповій позиції Олександра Дудніка, організувався Макарівський курінь Українського козацтва, основу якого складали членство та прихильники "Свободи". У пам’яті назавжди залишаться ті безкінечні вечори та душевні розмови, які проходили у сімейній та затишній оселі українського козака. У будь-яку годину дня чи ночі я міг спокійно зайти з проблемами чи просто посидіти за чашкою духмяного чаю, завареного за старими рецептами із трав, зібраних самим отаманом.

Енциклопедичні знання, широкий кругозір характеризували Олександра Дудніка. Ми розпочали спільні програми та спільні проекти, серед яких шефська допомога навчальним та освітнім закладам - Сєвєродонецькій гімназії ім.Чорновола, Лутугінському дому-інтернату для дітей-сиріт, Білолуцькій українській гімназії, Ровеньківському дитсадку "Антошка". Окремо у наших планах було відродження українських традиційних ремесел-гончартва у с.Макарів Яр. Першим кроком цієї програми була матеріальна допомога народному музею гончарства, який ми встигли виконати разом. Наступним кроком мало бути відкриття гончарних майстер-класів для малечі та дорослих, які б могли відновити втрачені секрети. Серед спільних акцій було і впорядкування могил молодогвардійців на місці їхнього розстрілу у м.Ровеньки. Багато планів та багато задумів. Але основною нашою перемогою та задумом, який вдалося втілити у життя ще за життя отамана, було створення координаційної ради козацтв Луганщини та об'єднання їх у єдину потужну організацію.

Спи спокійно, товаришу-побратиме. Хай у цей лютий морозний січневий день, українська земля стане для тебе м’яким пухом, який обгорне свого вірного сина та дасть йому вічний спокій та місце серед кращих своїх синів, які відстоювали її честь та гідність. Я сумую та тужу за тобою, козацький отамане, який був для мене і побратимом і батьком.

Вічна Тобі СЛАВА та ЧЕСТЬ.